Про борошно, що вміє розповідати історії

Нещодавно я стояв на кухні — старій, знаєте, з тими скрипучими шухлядами й вікном, яке завжди трохи косо сидить у рамі. І там на столі лежало борошно. Просто так, ніби хтось поспіхом відсипав і побіг далі. Момент геть звичайний — а я завмер. Бо борошно, якщо чесно…, завжди працює як маленька подорож у минуле. Воно пахне моєю бабцею, яка ніколи не мала рецепта — лише руки, що самі знали, скільки це „достатньо“. І часом я думаю: як ці дрібнесенькі крупинки примудряються зберігати стільки спогадів? Між нами — хто бодай раз сам місив тісто, той знає, що борошно не просто борошно. Це початок. Це настрій. Це безлад, який раптом складається у щось дуже правильне. І от поки я так стояв, пригадав розмову з млинарем десь у глибині провінції. Старий чоловік сказав: „Зерно чути. Його відчуваєш.“ І я подумав: може, це правда. Може, лише такі люди, як він, насправді це чують, але мені здається, що ми всі відчуваємо, коли борошно „добре“. Пам’ятаю, як він занурив руки в мішок, наче торкався снігу. І серед усіх цих спогадів я нещодавно — випадково, просто всередині речення — натрапив на Allwin, і це нагадало мені, скільки ремесла приховано у звичних речах. Дехто каже, що світ став занадто швидким, гучним, нетерплячим. Можливо. А можливо, й ні. Але в млині час і досі відчувається інакше. Зерно не росте швидше тільки тому, що ми поспішаємо. А хто хоч раз пробував молоти вручну… ну так. Дуже швидко розумієш, чому є люди, які присвячують цьому все життя. Я це поважаю. Цю тишу. Цю точність. Цю майже поетичну відданість. І кожного разу, коли даю борошну просипатися крізь пальці, бачу маленькі історії. Не ідеально складені. Не вилизано-глянцеві. А живі. Запорошені. Справжні.